Луїза Євгенія Александрина Марія Давид народилася у Франції, у передмісті Парижа, у звичайній родині.

Вивчала у Сорбонні східні мови

У 1904 р. у Тунісі вона познайомилася з інженером Філіппом Неелем і вийшла за нього заміж. Але пристрасть до мандрівок не залишила її. 

У 1911 році Александра вирушила до Індії. Маючи намір провести там близько року, вона повернулася до Франції через 14 років. Ці роки Александра провела у відокремленому житті на півночі Індії, у маленькому князівстві Сіккім, вивчаючи мову Тибету і буддійську філософію, вправляючись у медитативної техніці. Тут вона познайомилася з молодим ченцем Йонденом, який як прийомний син став її постійним супутником. Живучи в Сіккімі, вона відвідала Тибет — місто Шігацзе та монастир Ташилхунпо, де отримала аудієнцію у Панчен-лами. Однак через невдоволення влади Тибету, які не допускали в свої межі іноземців, вона була змушена покинути Тибет, а потім і Сіккім і оселитися в Бірмі. Після цього вона живе то в Японії, то в Кореї, то в Китаї, то в Монголії, поки не досягає монастиря Гумбум на півночі нагір'я Тибету, в Амдо, де проводить 3 роки. Нарешті, здійснивши довгу подорож, вона на початку 1924 р. досягає Лхаси - мрії всіх мандрівників Тибетом.

Повернувшись зі своїм прийомним сином до Європи, Александра Давид-Неель влаштувала у себе на батьківщині щось на кшталт тибетської келії для споглядання - віллу під назвою Самден-Дзонг. Але Альпи не могли замінити їй могутню і первозданну природу Центральної Азії. Ні написання книг, ні лекції, ні наукові заняття не виліковували її від постійної ностальгії з Тибету. 

У 1937 р., у віці 69 років, Давид-Неель вирушила у нову подорож Азією. До Франції вона повернулася знову майже за десять років. 

Разом із буддизмом вона засвоїла і східне ставлення до часу: роки – ніщо, якщо попереду вічність. У 82 роки ця дивовижна жінка здійснила сходження на альпійський перевал заввишки 2240 метрів. Це була остання подорож мадам Давид-Неель – ревматизм прикував її до крісла. Але вона не впадала у відчай, свято вірячи, що її, нехай навіть у наступному житті, чекають нові дороги і нові пригоди. Коли їй виповнилося 100 років, вона попросила замінити паспорт, сказавши, що вона може прожити ще довго, і паспорт ще знадобиться для поїздок. Однак 8 вересня 1969 року, не доживши півтора місяця до 101 року, вона тихо померла у своєму будинку в Діні. За умовами заповіту її кремували, а порох відвезли до Індії та розвіяли над священними водами Гангу.