Над Михайлом і його молодшим братом опікувався їх далекий родич – пермський владика Іван Снігурський – один із найяскравіших діячів УГКЦ, бо мати, вийшовши вдруге заміж, офіційно відмовилася від опікунства, а батько помер. В його честь названа школа в селі Стрілках Старосамбріського району у Львові. Займався педагогічною діяльністю.

Навчання Вербицького у Львівській духовній семінарії не перервало його зв’язку з музикою. Оскільки священики повинні мати добрі голоси і володіти відповідними знаннями з вокалу, то семінаристи здобували навички хорової справи. Слід зазначити, що цим заняттям приділяли велику увагу: хор семінаристів був на хорошому професійному рівні й брав активну участь у богослужіннях. Диригентом був Михайло Вербицький.

Цікаво, що майбутній композитор добре володів гітарою і створив перший в Україні посібник гри на ній. На той час гітара була дуже розповсюдженим інструментом, її мали чи не в кожній священицькій родині. Михайло Вербицький став останнім композитором, для якого гітара відігравала роль фортепіано. Він – автор кільканадцяти збірників пісень у супроводі гітари, а також етюдів та інших творів. Переважну більшість цих композицій, на жаль, утрачено.

Як зазначає сам композитор, його творчість можна поділити на три основні напрямки – музика для Церкви, музика для театру і музика для салону. Третій вектор засвідчує прояв бідермаєрівського розуміння ролі музики, яка покликана обслуговувати різні форми товариського життя. Творчий принцип бідермаєра – бути корисним суспільству – найкраще втілений у вокальній музиці Вербицького. Перший його біограф Сидір Воробкевич згадує про сорок сольних пісень із супроводом гітари та шість із супроводом фортепіано.

У другій половині сорокових років Михайло Вербицький звертається до релігійної музики — і в цей період пише повну Літургію на мішаний хор (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знамените "Ангел вопіяше" та інші церковні композиції.

Коли наприкінці сорокових років налагоджується активне театральне життя, Вербицький одразу ж заходився писати музичні номери до українських театральних вистав. П'єси, що ставились на театральних сценах Львова і Галичини, здебільшого були перекладами як з української драматургії та літератури, так і з польської, французької та австрійсько-німецької драматургії. Музика у цих п'єсах відігравала дуже важливу роль, оскільки вносила у вистави яскравий емоційний елемент, а також наближувала чужомовні сюжети до українського колориту. Тому навіть досить посередні п'єси саме завдяки музиці Вербицького здобували велику популярність. Вербицький написав музику до понад 20 вистав. У цей час Вербицький створив музику до таких вистав як "Верховинці", "Козак і охотник", "Проциха", "Жовнір-чарівник" тощо.

Однак політичні події повернулися так, що 1848-49 роки стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру, тож протягом декількох років Вербицький не писав музики до п'єс. У 60-х роках композитор знову звертається до жанру співогри, бо у Львові був відкритий театр "Руської Бесіди". Для цього театру Вербицький пише побутову мелодраму "Підгіряни", одну з найпопулярніших п'єс композитора, згодом "Сільські пленіпотенти", "Простачку", "В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана" тощо.

Ще за життя композитор здобув визнання як творець улюблених і популярних хорів, солоспівів і театральної музики. Цьому сприяли пісенний характер мелодики, гомофонно-гармонічний тип викладення, використання фольклорних мотивів, зокрема, коломийкових. Значного поширення набув патріотичний хор «Тост до Русі», а також такі чоловічі акапельні хори, як «До зорі», «Думка», «Поклін» та інші.

В 1852 році в Вербицького народились дочка Маруся, яка померла будучи в малому віці, та мав сина Михайла. Був одружений з австрійкою Барбарою Сенер, яка прмерла через рік після одруження. Їх син- Іван- прфесор історії, директор Бродівськох гімназаї. Друга його дружина померла передчасно.

В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були отці-композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер Михайло Вербицький 1870 року в Млинах, проживши лише 55 років.

Михайло Вербицький писав «кров’ю свого серця». Він став символом українського національного відродження в Галичині. Його композиторський доробок має непересічне значення й увійшов до золотого фонду музичної спадщини українського народу, яка є вагомою часткою мистецької скарбниці світу.