Батько, отець Іван – священик-дворянин, нащадок відомого козацького роду.

11-літнім батьки віддали Петра в науку до Києво-Могилянській академії, де він за 8 років дістав блискучу освіту. Мріяв стати вчителем, але довелося йти на військову службу. Служив у Переяславському кінно-єгерському полку, був нагороджений, у 1798 р. звільнився з війська в чині підпоручника. Гусар вільно володів французькою, німецькою, грецькою, латинською та російською мовами.

Але не лише освіченістю вирізнявся новобранець. За хоробрість, виявлену у військових походах, його відзначив сам Олександр Суворов. Помітили і знання Петра Прокоповича: він виконував обов’язки керівника канцелярії Деволанта під час розбудови міста Одеси. Згодом  призначили ад’ютантом генерал-майора К. Боура. Здавалося, кар’єра складається успішно.

Однак 1898 року в чині поручика за власним бажанням він іде у відставку, а за вихідну військову допомогу купує неподалік села, де народився, три десятини землі та 32 вулики. Звісно, пан послав доглядати господарство кріпаків. Та, як потім сам писав,  вони уявлення не мали, що робити з бджолами і як біля них ходити. Це, мабуть, і змусило господаря самотужки взятися за справу.

Вчитись не було в кого. Пасічники-сусіди добували мед варварським методом, тобто винищували бджіл при відбиранні меду. Петро Іванович це категорично не сприймав. От і почав пошук, скажемо так, цивілізованого методу господарювання. Спостерігав, аналізував, експериментував. І все, що робив, давало хорошу віддачу. Сусіди почали наслідувати його досвід і прозвали «прозорливим».

Його пасіка через вісім років налічувала вже 550 бджолиних сімей. Для них 1814 року він сконструював рамковий вулик, що його згодом фахівці назвали епохальним відкриттям, яке стало чіткою межею між диким і раціональним, або науковим, бджільництвом. Прокопович першим у світі одержав чистий стільниковий мед без розплоду і без попереднього знищення бджіл. Це було відкриття, яке, без перебільшення, сприяло розвитку цивілізації. Бджіл уже не знищували. Отже, вони й надалі виконували своє основне завдання: запилювали рослини. Вулик Прокоповича дав поштовх новим винаходам: з’явилася штучна вощина і медогонка. Ці три новинки стали основою розвитку в усьому світі раціонального ведення бджільництва.

Прокопович був надзвичайно вимогливою до себе людиною. Всі знання про бджіл він здобував шляхом власних спостережень. З висновками не поспішав. Першу статтю «Про бджільництво» надрукував у «Земледельческом журнале» через 27 років після початку дослідницької роботи. При цьому підкреслив, що «…всякое познание его проистекало из беспрерывных наблюдений повторяемых опытов». Згодом побачили світ інші наукові праці.

Визнанням його заслуг стало обрання дійсним членом імператорського Вільного економічного товариства, нагородження золотою медаллю цього товариства, а також орденом св. Володимира. Цар надіслав йому свій подарунок — діамантовий перстень.

Проте все це не відволікало від роботи. Він одним із перших дослідників почав вивчати кормову базу бджіл, розмножував і вивчав медоноси. З усіх рослин найбільше виділяв синяк, назвавши його царем медоносів, оскільки за нектаропродуктивністю переважає гречку в 25 разів.

Прокопович першим зробив новаторський висновок, що бджолина сім’я — не випадкове скупчення комах. Дослідив і описав різновиди маток. Не меншим був його талант в іншому: новатор також виготовив безколісний плуг, косу, хлібозбиральну машину.

Тим часом кріпацтво, суспільна безграмотність не сприяли впровадженню винаходів. Тож не випадково, що рамковий вулик Прокоповича вперше застосував його учень у Німеччині.

Чи могло це задовольнити новатора? Звісно, ні. А тому 1828 року він заснував першу в Російській імперії та Східній Європі школу бджільництва. Розташовувалась вона в маєтку Прокоповича в селі Митченки Чернігівської губернії. 1830 року її перевели в село Пальчики. Там, крім бджільництва, вивчали садівництво, овочівництво, шовківництво та догляд за тваринами.

Школа проіснувала 53 роки. Освіту здобули понад 900 осіб. Засновник оприлюднив близько 80 наукових статей, які зробили справжню революцію у бджільницькій галузі. В історію він увійшов як класик бджільницької науки, що заклав фундамент подальшого розвитку галузі у світі.

З 1799 року Петро остаточно вирішив присвятити життя бджільництву. У 1808 р.пасіка вже налічувала 580 вуликів. Прокопович мав велику бібліотеку, виписував спеціальну літературу про бджіл з-за кордону, вивчав біологію бджіл, життя бджолиної сім’ї. У 1814 році винайшов перший у світі розбірний рамковий вулик. Застосування рамки дало змогу бджолярам вільно оглядати бджолину сім’ю, запобігати хворобам бджіл. Завдяки вуликові Прокоповича пасічники стали забирати мед без обкурювання, яке завдавало димом шкоди бджолам.

Нині рамкою українського бджоляра послуговуються мільйони пасічників в усьому світі.

Ім’я П.І.Прокоповича носить Український інститут бджільництва. Вулиці імені Петра Прокоповича є в Києві та Ніжині